Право, обов’язок та мотивація громадян щодо захисту Вітчизни

Анотація

В статті досліджується питання функціонування в Україні таких міжнародно-правових критеріїв, як право і обов’язок громадянина щодо участі у захисті Вітчизни від збройної агресії ззовні. Розглядається генезис правових підстав для здійснення самозахисту від збройної агресії як щодо держави, так і щодо осередку суспільства – сім’ї. Підкреслюється, що право на самозахист є природним і невідчужуваним правом людини, воно є похідним від права держави і їй підпорядковане, підтвердженням чого є відповідні положення (статті) в законодавстві багатьох держав. Зазначається, що основним міжнародним правовим документом у сфері захисту прав людини, одним із ключових прав якого є право людини на життя, на свободу і на особисту недоторканість, є Загальна декларація прав людини. Реалізація людиною права на захист основних своїх прав здійснюється через функціонування такого правового інституту, як проходження військової служби на підставі відповідного закону. Як в будь-якій діяльності, важливе місце у функціонуванні зазначеного інституту є напрацювання владою та належне забезпечення мотивації громадян до захисту своєї Вітчизни. В дослідженні, на базі аналізу кращих зарубіжних аналогів, насамперед американського, розкриваються духовні та матеріальні мотиваційні критерії, що повінні мати місце та спонукати громадян до готовності та жертовності щодо захисту своєї Вітчизни. Зазначається, що такі найкращі світові зразки турботи держави про своїх захисників одночасно є прикладом для України, яка за більш ніж 30 років, як показує практика, не спромоглася напрацювати належні мотиваційні критерії для заохочення громадян до проходження військової служби, на що неодноразово у своїх рішеннях звертав увагу Конституційний Суд України. Розкривається чинне законодавство, нормами якого регулюється питання залучення громадян до проходження військової служби. Зазначаються відповідні недоліки нормативно-правового регулювання функціонування
інституту військової служби, не дивлячись на те, що в дане законодавство постійно вносяться зміни, які корегують правове регулювання проходження військової служби. Основним недоліком цього законодавства є те, що воно не повністю враховує потреби воєнного часу в частині функціонування наявного вікового обмеження для добровольців, а також відсутність законодавчого регулювання обігу цивільної зброї в Україні, яка є єдиною країною в Європі, в якій відсутній закон, що регулює дане питання. Зазначається, що мотивація, як основний критерій залучення громадян до самозахисту та захисту Вітчизни від збройної агресії з ззовні, була в Україні обділена публічною владою, незважаючи на прийняття в останні роки ряду відповідних нормативно-правових актів. Так само і сама публічна влада не сприяла зазначеному, оскільки з кожною зміною політичної влади в державі загострювалася боротьба між різними політичними силами і зовнішня загроза для України відходила на задній план. Як контраргумент наводиться досвід Ізраїлю в частині застосування мотиваційних критеріїв насамперед для молоді, основним з яких, який може слугувати прикладом для України, це – пріоритет вступу на цивільну державну службу громадян, які пройшли військову службу, що можливе лише за прояву політичної волі з боку публічної влади щодо належної турботи про військових.